100 РОКІВ А.Й.КОС-АНАТОЛЬСЬКОМУ!
Любов Кияновська
Ювілей Анатолія Кос-Анатольського:
музичне свято в Коломиї
Сторіччя від дня народження відомого українського композитора, педагога, громадського діяча Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського святкували насправді урочисто і пишно: фестиваль у Львові, фестиваль в Коломиї, на Батьківщині композитора, а крім того концерти в Івано-Франківську, Дрогобичі, інших містах Західної України, Києві, навіть у Москві: одним словом «від Москви до Карпат».
Творчість композитора, доступна, сердечна, радісна, знайшла багатьох прихильників не лише в професійному середовищі, але й в найширших колах любителів музики. «Ой ти, дівчино», «Солов’їний романс», «Коломия-місто», «Білі троянди» та десятки інших знаних повсюдно пісень і хорів стали символом своєї епохи, а водночас перекинули місток до традиції галицького музикування, яка бере свій початок від пісень під гітару М.Вербицького і продовжується стрілецькими піснями, популярними львівськими «шлягерами» та триває до сьогодні. В цьому сенсі пісенно-хорова спадщина Кос-Анатольського відіграла щонайпозитивнішу роль в нашій естетичній свідомості, не дозволила закостеніти, задерев’яніти пісенному жанру в 50-х – на початку 60-х років, зберігаючи його безпосередню ліричну сутність.
ХХІІІ фестиваль ім. А.Кос-Анатольського в Коломиї був винятковим з огляду на те, що вперше організатори заризикували присвятити всі програми виключно самому патрону фестивалю – музиці А.Кос-Анатольського. Задум був доволі ризиковним, адже зовсім непросто вибудувати чотири концерти з творчості одного композитора. Але Анатолій Йосипович в черговий раз отримав перемогу: весь об’ємний репертуар сприймався на одному диханні, з незгасаючим інтересом.
Попри кризу організатори фестивалю доклали всіх старань, щоби музичне свято вдалось якнайкраще, а ювілей митця був гідно вшанованим. Незмінним генератором ідей, діяльним організатором всіх двадцяти трьох фестивалів впродовж багатьох років залишається відомий український композитор, піаніст та музикознавець Олександр Козаренко. Колись, впевнена, буде написана окрема праця з психології творчості, в якій висвітлиться феномен такого шанобливого і трепетного ставлення одного композитора до іншого, такої відданої популяризації «не своєї» творчості.
Окрема подяка належиться представникам міської влади Коломиї: вже багато років найважчу долю організаційних турбот бере на себе пані Уляна Мандрусяк, завідуюча міським відділом культури. Культурний захід підтримав і голова міста пан Юрій Овчаренко. Особливого теплого тону надає фестивалям незмінна присутність дружини композитора пані Надії Кос, що за 23 роки не пропустила жодного музичного свята.
До ювілею зусиллями організаторів та скульптора Ярослава Лобурака відновили пам’ятну таблицю на будинку, де народився композитор, знявши суто радянські формулювання – адже перша таблиця, встановлена в 1986 р., мала відповідний офіційний зміст. Урочисте відкриття оновленої таблиці теж відбулось в рамах фестивалю.
Самі концерти репрезентували різні грані таланту композитора. Відкриття фестивалю провів диригент Руслан Дорожівський з молодим оркестром Івано-Франківської філармонії та солістами Любов’ю Гундер (фортепіано) та Ксенією Музалевською (арфа). Хоча і Другий фортепіанний, і арфовий концерт Кос-Анатольського – дуже складні та віртуозні, колектив достойно впорався зі складними партитурами.
Своєрідною ліричною вершиною фестивалю став вечір пісні і поезії Кос-Анатольського, який підготували Лілія Коструба, солістка Львівської філармонії, концертмейстер Ярослава Матюха та актор театру ім. М.Заньковецької уродженець Коломиї Роман Біль. Вони приготували розгорнуту музично-поетичну композицію, яка розкрила не лише унікальний пісенний талант маестро, але й не менш яскраве його поетичне обдарування. Дотепні і задушевні, щемливо-ліричні і елегантні, вірші Анатолія Йосиповича стали справжнім відкриттям, а манера виконання солоспівів Л.Кострубою і Я.Матюхою – далека від поверхової салонності, театрально-характерна, вдумлива, уважна до кожної деталі, тримала слухачів у постійній напрузі.
Але справжньою «ревеляцією» фестивалю стало виконання пісень і хорів Кос-Анатольського на фінал свята. Хори факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І.Франка під орудою Михайла Телюка та Марії Камінської були запрошені для завершення ювілейного фестивалю цілком невипадково: саме для колективів музично-педагогічного училища, що перейшли тепер в університет, Анатолій Йосипович написав ряд творів, які органічно увійшли в український сучасний репертуар. Тож виконання відзначалось не лише належним професійним рівнем, але й тією особливою сердечністю, яка може бути притаманна «адресатам», з думкою про яких писалась музика, а в цілому можна його назвати майже бездоганним. Молоді музиканти демонстрували важе нове, сучасне прочитання музики Кос-Анатольського. Подібний ентузіазм молоді цілком зрозумілий – адже композитор насамперед дбав про гідний музичний розвиток молоді, до неї скеровував свої задуми, тож незважаючи на зміну поколінь, вона і сьогодні залишається привабливою і живою для юних слухачів та виконавців.
ХХІІІ фестиваль А.Кос-Анатольського не лише підвів ювілейну риску під своєю доволі вже солідною історією. Він органічно накреслив плани на майбутнє, спонукав організаторів до пошуку нових обріїв фестивального дійства в Коломиї, а загалом ще раз переконав у духовній щедрості і багатстві українського музичного мистецтва.
Володимир Лобурак – фото
Він дуже любив людей…
(інтерв’ю з Надією Андріївною Кос в дні святкування 100-річчя від дня народження Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського)
Початок грудня у Львові і у всій Галичині ознаменувався концертами і акціями, присвяченими ювілею Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського – однієї з найпомітніших і найколоритніших постатей львівського музичного життя середини ХХ ст.
Глибоко закорінений і своїм родоводом, і вихованням у галицькому інтелігентному середовищі, він, тим не менше, ціле життя вимушений був змагатись і пристосовуватись до радянської дійсності: окрім ліричних пісень та хорів, найбільш відповідних до його обдарування, писати прославні партійні твори, як депутат Верховної Ради їздити на з’їзди компартії і взагалі займатись різними справами, зовсім далекими від його мистецьких потреб.
Можуть сказати – такий тоді був час, всі пристосовувались і робили нерідко те, що належало до обов’язків кожного громадянина тоталітарної держави. Але ж набагато важче було знаходитись під пильним оком відповідних структур тим, хто постійно був на виду, хто проявив себе в науковій, мистецькій чи просвітницькій справі. І саме такою винятково яскравою особистістю був композитор, педагог, громадський діяч Анатолій Кос-Анатольський. Незважаючи на всі найважчі обставини, йому навіть у ті часи вдавалось «протягувати» деякі національні ідеї і полагоджувати справи, вельми важливі для української культури. Деякі з цих подій були вже описані в дослідженнях, присвячених митцеві, а деякі поки що так і залишаються «поза кадром».
Про окремі невідомі сторінки життя Маестро, а також про цікаві моменти його життя ведемо розмову з його дружиною, Надією Андріївною Кос, хоровим диригентом, викладачем Львівського державного музичного училища ім. С.Людкевича.
- Надіє Андріївно, відомо, як багато Анатолій Йосипович зробив для того, щоби реабілітувати ім’я Василя Барвінського в 1964 р., присвоїти ім’я Соломії Крушельницької музичній школі та інші добрі справи для національної культури. Але ж не все відомо львів’янам. Чи не пригадуєте Ви ще якоїсь його важливої справи для збереження національної пам’яті?
- Насправді таких справ було безліч, Анатолій Йосипович постійно дбав про те, щоби підтримувати українську культуру. Але один випадок запам’ятався мені особливо. В селі Карові на Сокальщині довгі роки, аж до смерті в 1912 р. був священиком відомий український композитор Віктор Матюк. До цього села Анатолій Йосипович мав особливий сентимент, бо там парохом був його родич Орест Сиротинський. І от одного разу, вже за радянських часів, він приїхав до села провідати дядька і зайшов на цвинтар. Переходячи коло чудового колись пам’ятника Матюка – ангела з крилами, що нахилився в жалобі, – він помітив, що за «модою» радянського часу ангелові відбили голову. Він кілька разів обійшов його та й задумався, що можна зробити. А тим часом вийшли люди з церкви, і як зауважили, що на цвинтарі коло пам’ятника Матюку якийсь чоловік крутиться, то вирішили, що то прийшли взагалі знести його, як в ті часи часто й траплялись. То люди збурились і вирішили захистити фігуру на могилі композитора, хоч і понівечену. Але як Анатолій Йосипович почав говорити зі священиком, вони зрозуміли, що це чоловік не з органів, а Кос-Анатольський до них звернувся: «Люди, я не хочу нічого злого тут зробити, я навпаки думаю, як відновити пам’ятник». І таки надумав: приїхав до Львова і попросив свого знайомого, скульптора Михайла Дзиндру, доробити голову ангелові на пам’ятнику Матюка. І Дзиндра допоміг відновити пам’ятник – так він і стоїть до сьогодні.
- Але для збереження творчості Віктора Матюка Анатолій Йосипович зробив не тільки це…
- Так, Ви, мабуть, маєте на увазі ті обробки заборонених чи просто небажаних за комуністичних часів творів, написаних або священиками, або емігрантами, або взагалі митцями, оголошеними комуністичною владою «націоналістами». Матюк був власне одним з таких. У пісні «Родимий краю» Матюка далеко не все могло подобатись тодішнім ідеологам, а перед тим вона постійно входила до репертуару наших найзнаменитіших солістів, хоча б Соломії Крушельницької, тож Анатолій Йосипович зробив хорову обробку цієї пісні, і її почали виконувати чи не всі хори – як професійні, так і самодіяльні. Він таким чином багато творів повернув в активний репертуар, бо з іменами їх первинних творців ніхто ніколи б не дозволив їх виконувати.
- Анатолій Йосипович, напевно, мав також ще й особливу інтуїцію, притаманну талановитим митцям. Чи допомагало це йому не лише в творчості, але й в його громадській діяльності?
- А таки допомагало! Ось ще одна дуже цікава історія. Якось ми приїхали до Гребенова, невеликого містечка в Карпатах, ще перед війною відомого курорту, куди на літо з’їжджалась інтелігенція і де Анатолій Йосипович мав будиночок. Одного разу пішли ввечері прогулятись, відійшли трохи від Гребенова і побачили невеликий насип. Анатолій Йосипович роздивився його, замислився і говорить: «А це може бути могила князя Святослава». Бо він, як адвокат за першою своєю освітою, і взагалі, як людина, яка цікавилась всіма гуманістичними науками, а вже передусім – історією, добре знав події далекого минулого в Україні. А ще був людиною дії: надумав – зробив. Повернувся з Гребенова і звернувся до свого приятеля і сусіда, Олексія Ратича, також колишнього адвоката, а потім знаного археолога. Ратич зібрав експедицію, провів там розкопки, і справді виявилось, що це могила князя Святослава. Тепер там поставили чудовий пам’ятник, а почалось все із інтуїтивної здогадки Анатолія Йосиповича.
- А які риси особистості Ви, як дружина, що спостерігала за Маестро щодня протягом багатьох років, могли б виділити як найважливіші в його характері?
- Він був справжнім джентльменом. Ніколи не показував своїх слабкостей, не нарікав на здоров’я, навіть коли дуже погано себе почував. Пригадую, як він вже в останні місяці свого життя лежав у лікарні, і коли вранці приходив його лікуючий лікар, доктор Юлій Кияк, і запитував: «Як Ви себе почуваєте, як спали?», Анатолій Йосипович завжди відповідав: «Чудово! Прекрасно!» Я врешті не витримала і запротестувала: «Нащо ти так говориш, адже це не так, ти ж себе цілком не почуваєш добре!». А він мені на це відповів: «А нащо я буду про це всім говорити». Дуже любив людей і при найменшій змозі їм допомагав. Як депутат від Дрогобицького округу він повинен був щомісяця їздити до Дрогобича і вислуховувати скарги і прохання своїх виборців. І от збирається він на чергову зустріч, а я прошу: «Анатоль, може б ти не їхав? Дивися, ти ж себе так недобре чуєш, і дорога тяжка». А він мені незмінно відповідав: «Але ж мене люди чекають, я не можу їх підвести». Був великим оптимістом, вмів цінувати красу, а те, що мав дар промовця – це ви знаєте й самі.
- І останнє питання. Відомо, що багато митців передчувають свій відхід і мають «лебедині пісні», які здебільшого є вельми символічними. Якою була «лебедина пісня» Анатолія Йосиповича?
- У нас збереглась фотографія: 30 вересня 1983 р. (композитора не стало 30 листопада того ж року – прим. авт.) Анатолій Йосипович в Карпатах, замислений і сумний. В той день він накидав на нотному листку мелодію зі словами «Гори ж мої, гори». Це, мабуть, був його останній новий мотив. Бо останні дні він працював над редакцією Арфового концерту і дуже спішив, щоби встигнути віддати рукопис до видавництва. А свій перехід він дуже точно передбачив в одному з віршів – адже він був не лише композитор, але й поет. І у віршах, які тільки тепер стають відомими, і навіть записуються – от Богдан Козак їх читав у програмі «Невідомий Кос-Анатольський», записаній на компакт-диску, розкривається дуже багато його потаємних думок і почувань.
- Дуже дякую за розмову, образ Анатолія Йосиповича збагатився тепер для нас новими штрихами.
Розмову вела Любов Кияновська